Капулівська ЗОШ І-ІІІ ступенів - Краєзнавча робота
Головна | Реєстрація | Вхід | RSSП`ятниця, 02.12.2016, 19:58

Капулівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Меню сайту
Категорії розділу
Спорт [1]
спортивні новини
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 114
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Краєзнавча робота

Туристсько-краєзнавчий маршрут «Місцями Козацької Слави»
  На території Нікопольщини знаходяться сотні пам’яток історії та культури, які відображають давню історію краю і окремі періоди всієї України. Одним з таких місць є територія, що прилягає до сучасного села Капулівка. Ці місця простягаються більш як на 7 км, і таять в собі дух історії часів Запорозького козацтва. У ХVІІ – ХVІІІ ст. на цих теренах розгортались воєнно-політичні справи Війська Запорозького Низового, зокрема козацьких столиць – Баторієвої, Старої Чортомлицької та Базавлуцької січей. Саме ця місцевість була джерелом натхнення, звитяги та непоборності України Козацької доби. Нічого зручнішого, як її неприступність годі було й шукати. Великий Луг представляв собою дикі порослі хащі, які кишіли усілякою живністю. Цими природніми багатствами користувалися усі, хто мав потребу і життєву необхідність. Ця величезна низина біля річища Дніпра була придатною для поселень, розвитку промислу та життя в достатку. Тому ця місцевість так припала до душі поборникам волі і незалежності – козакам. Ця міцна фортеця, будована самою природою, довгий час не давала спокою сусіднім державам та імперіям. На сьогодні ця історія похована під мільйонами кубометрів води Каховського водосховища, і звучить, неначе міф. Нам як нащадкам хоч і залишилося дуже мало від козацької спадщини, однак ми маємо незаперечні докази того, що то було насправді. Щоб пересвідчитися у правдивості досліджень істориків-науковців, спробуємо самостійно здійснити подорож місцями козацької слави. Туристсько-краєзнавчий маршрут: «Місцями козацької слави» включає в себе відвідини таких історичних пам’яток: меморіального комплексу «Могила кошового отамана І.Сірка», пам’ятного знаку загиблим козакам Чортомлицької Січі та Кургану Слави. Метою цього заходу є отримання вичерпної інформації про історію рідного краю, збереження історичної пам’яті для прийдешніх поколінь, шанування і примноження історико-культурної спадщини, а також виховання патріотичних почуттів, власної гідності, причетності до невмирущої козацької слави.
Опис маршруту Пунктом нашого відправлення є село Капулівка. На даті заснування села зупинимося докладніше. З історії Росії, США, інших країн відомо, що дата заснування того чи іншого міста чи села бере початок з року побудови військової фортеці. Так виникли міста: Томськ, Красноярськ, Іркутськ та інші, спочатку як фортеці-форпости руху росіян до Сибіру. Так виникли і міста на Заході США – як форти на шляху освоєння так званого «дикого» Заходу. Так і на Півдні України – Січі (козацькі фортеці) стали початком заснування поселень. Біля кожної Січі було передмістя, яке довго жило після ліквідації Січі, або живе й досі. Але в причині заснування Січей і фортів у Сибіру чи США є й суттєва різниця. Форти в Сибіру і США були форпостами колонізації земель, а Січі – форпости оборони країни від загарбників і повернення колишніх земель, населених нашими предками до монгольської навали. Отже, села чи міста, які виникли в місцях Січей, початок свого існування ведуть з тих же Січей. Так, село Покровське існує з 1734 року, року заснування Покровської, або Підпіленської, або Нової Січі (останньої), як вона іменується в історичних джерелах. Про Капулівку ж розмова особлива. Січі, як центри вольностей Війська Запорізького Низового, завжди розташовувалося в межах Великого Лугу Запорозького, змінюючи лише свої місця, переходи з одного на інше (на відстань 5-10 км від попередньої Січі). Найбільше Січей було у Базавлуцьких плавнях, нині Дніпропетровська область, Нікопольський район. Довгий час вважалося, що Капулівка бере початок з Чортомлицької Січі (1652 -1709). Але в творах Д. І. Яворницького, В. Голобуцького недвозначно говориться про те, що Базавлуцька Січ була там, де знаходиться нині село Капулівка. Це доводять і карти складені нікопольським краєзнавцем П. М. Богушем за старовинними рукописами. Але і ці висновки довелося переглянути..Справа в тому, що за радянських часів випускалася не вся історична література. У 1994 році в Дніпропетровську вийшла друком книга А. О. Скальковського «Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького». І що ж виявляється? А. О. Скальковський у ХІХ ст., пишучи свій твір, побував у Капулівці, провів археологічні дослідження і виявив залишки ще добазавлуцької, і тим більше, дочортомлицької Січі. У своєму творі він наводить навіть план Січі на березі Чортомлика. Ось витяг з його твору: «Від 1576 року розпочинається прагматична історія не тільки Запоріжжя, а й самої України. Великий полководець і політик король Баторій, котрий в ту пору правив Польщею, ні про що більше й гадки не мав, крім зміцнення литовських завоювань в російських землях. Задля того сам вів майже постійну війну із царями російськими, аби на міцній основі поставити свій кордон на півночі, а на півдні, з боку турків і татар, мріяв про заснування лицарських братств, які, подібно ордену Іоанна Єрусалимського, вели постійну війну з мусульманами, вічними ворогами його держави. Це, щось подібне до лицарства, військове братство Баторій знайшов готовим – у пониззі Дніпра, в товаристві запорозькому. Він не тільки не питав про його походження, про права на землю і береги Дніпра, де це воїнство понад століття перебувало, а й своєю королівською грамотою підтверджує всі права його на володіння зайнятим краєм як винагороду за колишню й заохочення на майбутню його службу. Ця грамота дана 20 серпня 1576 року на ім’я ватажка, або гетьмана, військ руських, тобто козацьких, Якова Богданка (князя Якова Богдана Ружинського із роду Ягеллонського, що мав угіддя на Волині та Поділлі), котрий був п’ятим чи шостим ватажком їхнім, починаючи з Шашкевича і Лянцкоронського. Кошовим Низового війська був у той час якийсь Павлюк – перший із кошових, ім’я якого зустрічається в письмових актах. Цю грамоту за її давністю, мовою та змістом ми вважаємо основним актом запорозького побуту в пониззі Дніпра і володіння козацтвом усіма нашими Новоросійськими степами; а потім з дня її підписання, починається перший період історії Запорозького війська, центр, або кіш якого був уже не на згаданому острові, а в Старій Січі, що лежала біля тієї ж річки Чортомлик, яка впадала разом з Підпільною до рукава Дніпра (нині село Капулівка Катеринославської губернії та повіту).(А.О.Скальковський. Історія Нової Січі, або останнього коша Запорозького. Дн., 1994. – С. 222 – 223.) А. О. Скальковський пише, що на місці Старої Січі (с. Капулівка ) знаходив монети ханів кримських і польські, що сягали до 1480-х років (С. 220). З усього сказаного висновок напрошується один: с. Капулівка бере початок не з Базавлуцької Січі (1594рік), а набагато раніше. Не маємо підстав сумніватися у дослідженнях А. О. Скальковського. Якщо так, то заснування с. Капулівки сягає, принаймні, 1576 року, коли 20 серпня цього року король польський Стефан Баторій видав козакам « Грамоту про вольності козацтва» (тоді, за твердженням А. О. Скальковського, Січ в Капулівці вже існувала). Ось план Старої Січі в с. Капулівка, зроблений А. Скальковським на основі археологічних досліджень: «Ми цілковито упевнились після огляду місцевості, що вона (Січ) була на острівці річки Чортомлик, яка з’єднувалась із Дніпром рукавом річки Павлюка. Його досі називають Старою Січчю і йменували так у Коші пізньої Старої Січі, що був тут-таки, але на материку, про що можна пересвідчитися з доданого плану». (див. додаток) Все вищесказане є підтвердженням того, що біля с. Капулівки було три Січі: Баторієва, Базавлуцька і Чортомлицька. А це свідчить про те, що с. Капулівка є найстарішим козацьким поселенням Нікопольщини. Існує три версії походження назви села Капулівка: 1. Від назви Капиного урочища, слово «капи» (тюрк.) означало «вхід». «ворота», неподалік знаходився Микитин Ріг – переправа на той бік Дніпра. 2. Від слова «копи» - риба, рибні місця. 3. Від прізвища купця Капули, який оселився тут ще в часи однієї з Січей. А нащадки його живуть тут і понині. Тільки прізвище це збереглося не в самій Капулівці, а в сусідньому Покровському. Місце, яке обрали наші предки-запорожці для заснування Капулівки, мало привабливу енергетику: в різні часи до Капулівки приїжджало багато відомих людей. Тут черпали натхнення для своїх картин художники Рєпін і Сєров; десятки разів побував у Капулівці Д.І.Яворницький; працюючи над «Поемою про море», відвідував Капулівку О.Довженко; за дослідженнями місцевого краєзнавця Павла Богуша (нині покійного), у 1843 році Капулівку відвідав великий Кобзар. На черзі пунктом нашого призначення є меморіальний комплекс: «Могила кошового отамана Івані Сірка». Постать Івана Сірка в українській історії є однією з найлегендарніших. Історики сучасні й минулих часів, друзі та вороги ще за життя однаково визнавали його особливий військовий хист полководця. Його життя – приклад безмежної відданості українському народу. За свій довгий козацький вік він зазнав усього: злетів та зрад, щирої приязні та лютої ворожнечі, заслання до Сибіру і ласки монархів сусідніх держав. Силою свого військового таланту Іван Сірко ставив і скидав гетьманів, його подвиги оспівувалися народом у піснях ще за його життя. І, дійсно, з більше, ніж сотні, проведених ним сухопутних битв і морських походів, у тому числі 55 значних, Сірко завжди виходив переможцем і неушкодженим. Легенда розповідає, що «Іван Сірко з’явився на світ з зубами, і тільки-но повитуха піднесла його до столу, він одразу ж ухопив пиріг з начинкою і з’їв його. Це нібито було знаменням того, що йому судилося увесь свій вік гризти ворогів». Німецькі джерела називають його «Цірко», російські – «Сєрко», французькі – «Сіро», а турецькі й кримські – «Урус-Шайтан». Де і коли народився він ще досі точно не встановлено. Одні дослідники вважають, що Сірко походить з Вінниччини, інші – з села Мерефа під Харковом, де його батько мав млин та господарство і де проживала його дружина Софія з їхніми двома синами та двома доньками. Вперше Іван Сірко в історичних джерелах постає як полковник вінницький всередині 1644 року за незвичних, як для козака, обставин. Разом з Богданом Хмельницьким він, молодий полковник, веде переговори з французьким послом у Варшаві графом де Брежі щодо участі запорожців у війні з Іспанією. І вже 19 квітня 1645 року було укладено угоду про набір на французьку службу козацького корпусу 2,5 тисячі козаків. У жовтні 1645 року козацький корпус під командуванням полковника Івана Сірка на французьких кораблях відправився з Гданська до Франції. В той час французькій армії дуже шкодила приморська фортеця Дюнкерн, завойована іспанцями. Тривалий час французи не могли здолати оборону Дюнкерна і, за порадою поляків, вирішили запросити на допомогу корпус українських козаків. Іван Сірко брав участь у морських походах Б.Хмельницького і вже мав досвід штурму Варни, Трапезунда та інших турецьких фортець. Про це він сам згадував у листі до московського царя в 11675 році. Тож, підійшовши під Дюнкерн, Іван Сірко в морському бою розбив іспанську ескадру, захопив кілька кораблів із гарматами і, посадивши на них козаків, нічним десантом з моря вдерся у фортецю за одну ніч. Успіх бою і козацька звитяга страшенно здивували французів, і згодом принц де Конде назве їх «дивовижними». Із Дюнкерна козацька ескадра пішла курсом до порту Кале, звідти, розігнавши іспанців, десантувалася на берег і протягом двох років успішно визволяла французькі землі. З європейською славою повернувся Іван Сірко з козаками в1647р. в Україну й відразу активно включився у Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. У 1653 році Сірко особливо відзначився у битві з поляками під Жванцем, де діяв сміливо і рішуче, а в 1654-му став одним із перших полковників українського війська. Його слава рівнялася славі Івана Богуна. Згодом польський король напише, що «Сірко – воїн славний і в ратному ділі великий здобутник». Проте Переяславська Рада і союз з московською монархією різко змінюють долю полковника. Противник ідеї протекції московського царя і з’єднання України з Московщиною Іван Сірко разом з Іваном Богуном та Йосипом Глухим став в опозицію до Хмельницького, склав свої повноваження та відбув на Січ. Після прибуття Сірка на Січ козацький флот значно активізував свої дії. Завзятий полковник вважав своїм обов’язком боротьбу як з поляками, так і турецькою експансією на суші й на морі. Як полковник Війська Запорозького він організував чітку лінійну службу козаків-лоцманів на Дніпрі та в його лимані, а ще патрульну службу і розвідку у Чорному морі, влаштував засідки на підступах до Січі. На початку літа того ж року Іван Сірко спільно з Семеном Ворчуном та донським отаманом Павлом Чесночихіним здійснили великий морський похід проти кримського ханства. Козаки взяли штурмом Судак, а потім атакували Кафу. Навесні 1655 року Сірко відгукнувся на пропозицію Б.Хмельницького організувати морський похід проти навали кримської орди в Україну. Козацька ескадра з запорозьких та донських козаків таки вийшла в море на 34 чайках і 15 липня оволоділа Таманню – важливим турецьким стратегічним пунктом, який контролював Керченську протоку. У 1659 році рада запорожців проголосила Івана Сірка кошовим отаманом Війська Запорозького Низового. Сірко як кошовий почав активно втручатися у внутрішню політику гетьманів, яких на той час в Україні було кілька – по різних берегах Дніпра. По суті його збройний виступ проти гетьмана Виговського не лише зірвав плани гетьмана щодо створення Великого князівства Руського у складі польсько-литовсько-української конфедерації, а й позбавив гетьмана булави. Сірко тоді підтримував Юрія Хмельницького. Але коли новообраний гетьман підписував присягу московському царю, Сірко підписати її відмовився, зсилаючись на неграмотність. Але з цим важко погодитися, оскільки Сірко мав мати достатню для свого часу і положення освіту. Тож коли це було йому невигідно, видавав себе неписьменним. Найповнішу характеристику особи кошового отамана Івана Сірка дав відомий дослідник козаччини Д.І.Яворницький: «І за характером і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам, він був схильний хвилиною захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного заміру і прийти до цілком протилежного рішення. То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то він підтримував Дорошенка, то переходив на бік його противників – Суховія й Ханенка, то виступав проти останніх двох і захищав Дорошенка, то допомогав російському царю проти турецького і кримського хана і йшов проти царя спільно з султаном і кримським ханом». «Нужда закон змінює», - любив повторювати жвавий кошовий, і його політичні й військові дії повністю відповідали улюбленому прислів’ю. Але щодо дій на морі, то тут Іван Сірко завжди був прогнозований і бачив лише одного противника. У 1660 році козацький дозор доповів Сірку, що турки закидають гирло Дніпра великим камінням, таким способом закриваючи козакам вихід у море. Кошовий зібрав п’ять тисяч козаків, половину з яких посадив на чайки, і з суші та лиману вдарив по Очакову. В цьому поході Сірко «розкидав» турецьку фортецю Очаків, а разом з нею відбудований турками Аслан-Кермен. Влітку 1663 року Іван Сірко вийшов у морський похід і дістався аж до Дунаю, де добре пошарпав придунайські турецькі міста. На зворотному шляху під Очаковом козацький флот зустрівся з турецьким. Відбулася велика битва, яка тривала три доби. Ні козаки, ні турки перемоги здобути не змогли. Наступні два роки кошовий був заклопотаний сухопутними походами, воював з кримськими мурзами, з поляками і гетьманами. У 1665 році турецькі флотоводці надумали висадити свій десант прямо під саму Січ. Козацька розвідка вистежила, як у Дніпро увійшли кілька турецьких галер. Підпустивши їх поближче, Сірко атакував і всі пустив на дно, а 60 турецьких вояків досталися козакам в полон. Далі доля Сірка знову змінюється. У 1667 році він уже не кошовий, а полковник і управитель міста Змієвича на Харківщині. Упевнившись у «братських» почуттях московських воєвод, сам адміністратор підняв проти них народне повстання. Та селяни не були повноцінними козаками, і бій за Харків Сірко програв. Це була єдина програна ним битва. Влітку 1670 року Іван Сірко вже на Січі силами своєї флотилії знову взявся «Дніпр очистити для виходу на морской путь». І очистив Очаків від турків, захопив багато полонених. Московський цар повстання проти нього не забув. І 19 квітня 1672 року, коли Іван Сірко без належної охорони відправився на переговори до московського воєводи Ромодановського, полтавський полковник Федір Жученко захопив його біля Нових Санжар і доставив до гетьманської столиці Батурина. Закутого в кайдани Сірка згодом доставили до Москви, звідти до Тобольську на заслання. Та коли в Україну, в район Кам’янця, посунула величезна 300-тисячна армія турецького султана і кримська орда, за Сірка перед царем почали клопотатися і польський король, і запорозьке товариство. Запорожці у листі до московського боярина Артемона Матвєєва клопоталися, щоб «полевой наш вождь, добрий правитель, бусурманам страшный воин Иван Серко к нам был отпущен для того, что у нас второго такого полевого воина и бусурманам гонителя нет…» У грудні 1672 року цар повернув Івана Сірка до Москви, де у присутності патріарха Питирима, Священного синоду і ближніх бояр примусив його скласти присягу московському царю. Влітку 1673 року Сірко прибув на Січ, де його одразу ж обрали кошовим отаманом. Спершу він організував та провів відомий похід на Кримське ханство, під час якого пройшов із шаблею весь Крим. Турецький султан Мухамед ІV не зміг вибачити Сіркові низку невдач в Україні. Направивши в Крим 15-тисячний корпус яничар, він звелів 40-тисячною ордою штурмувати Січ в ніч після Різдва 1674 року. Та на ранок звідти змогли втекти лише одиниці, решта полягли. Улітку 1675 року Іван Сірко помстився хану за такий « нелицарський» вчинок. Із боєм увійшовши в Крим, козаки взяли Бахчисарай і розгромили війська хана під Сивашем. Ці дві гучні перемоги Івана Сірка – на Січі і під Сивашем – значно похитнули міць кримського ханства. Як свідчить автор «Історії русів»: «Татари кримські і білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями і зайцями. Він декілька разів проходив крізь їхні оселі та укріплення, декілька разів заганяв усіх татар у Кафські гори, де й самі хани їхні не раз крилися по ущелинах та чагарниках». Та султан не зрікся задуму знищити козацьку твердиню. За народними переказами, нібито перед другим наступом на Україну Мухамед ІV написав на Січ листа з пропозицією козакам здатися йому на милість. З ним пов’язана історія славнозвісної відповіді Івана Сірка від імені Коша султану та знаменита картина Івана Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Усередині літа 1678 року турки з татарами розпочали наступ на Чигирин. Кошовий отаман Іван Сірко на чолі козацького флоту вийшов у Дніпровський лиман і біля гирла нинішньої річки Корабельної напав на турецький флот. Впродовж дня 12 липня козаки потопили 40 великих галер, які везли припаси турецькому війську. Розправившись з турецьким флотом, козацька флотилія увійшла в Буг, на якому знищила усі збудовані турками мости. А на початку 1679 року атакував із суші турецькі фортеці Аслам, Кизи-Кермен і Тавань. При цьому Сірко захопив майже усіх робітників та самого Мустафу-агу, організатора турецьких фортифікацій. Звістка про зруйнування турецьких фортець вивела султана із рівноваги, і він в листі наказав паші Кара-Мухамеду атакувати Січ своїм флотом. При наближенні 25-тисячного ворожого флоту до Чортомлика кошовий отаман вивів своє військо в урочище Лободуху, зайняв вигідні позиції, свій флот розділив на ескадри, які розташував у засідках. Однак Кара-Мухамед не наважився його атакувати і повернувся до Туреччини. Сірко і цього разу продемонстрував свою непереможність. Останньою справою флотоводця Івана Сірка стала організація морського походу в Азовське море влітку 1680 року. Поруйнувавши кримські міста, запорожці в серпні захопили в бою турецький корабель, визволили невільників, а екіпаж взяли в полон. Повертаючись з походу в 1680 році, старий кошовий занедужав і відбув на свою пасіку поблизу села Грушівка. Там, на своєму хуторі, і помер 1 серпня. Наступного дня, 2 серпня, непереможного флотоводця, як і належить морякам, бойовою чайкою перевезли на Січ, де, за свідченням літописця Величка, поховали з великими почестями, з гарматною стрільбою усім Військом Запорозьким на цвинтарі Чортомлицької Січі. Довго потім Україною співали кобзарі: «А на Запорожжі кошовий Сірко, ватаг сильний помер». Під час жахливого руйнування Січі і нищення козацьких могил Петром І у 1709 році було знищено й кам’яного хреста на могилі кошового. Лише 25 років згодом козаки зуміли упорядкувати могили на кладовищі, а замість хреста на могилі кошового встановили камінь з пам’ятним написом. Цей камінь зберігся до наших днів. 18 вересня 1965 року розпочалася нова віха після життєвої біографії кошового, коли Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорозьких козаків». Цією постановою визначалося першорядне значення острова Хортиця в історії запорозького козацтва, на якому, згідно із зазначеною постановою, мав створюватися Державний історико-культурний заповідник. У його складі передбачалося створити пантеон козацьких отаманів, пам’ятні знаки та інше. Для формування пантеону було передбачено і перенесення останків знаменитих постатей історичного Запорожжя. Серед кошових отаманів Івана Сірка. Переміщення останків Сірка вмотивовувалося не лише потребами створення єдиного козацького меморіалу на Хортиці, але й тим, що його могилі загрожувала руйнація від хвиль новоствореного водосховища. Водночас керівництво району, передусім заступник голови райвиконкому М.В. Кікоть, ініціювало окремий проект створення меморіалу на нікопольській землі. Так, за рішенням райвиконкому, навколо Сторожової могили було відведено площу в 4 га, на якій передбачено закладання парку, а сама ж Сторожова могила мала стати місцем перепоховання праху кошового. Між нікопольським районом та Запоріжжям почалася завзята суперечка з приводу того, де має розташовуватися нова могила Івана Сірка. Щоб зберегти цю святиню, у 1967 році було організоване перепоховання останків Сірка. Місце для цього обрали за 4 кілометри на північ від старої могили-курган доби неоліту, який козаки використовували як сторожову вежу, а в народі називали Бабиною могилою. 23 листопада 1967 року у вкрай складних погодних умовах (йшов дощ зі снігом, зривався холодний вітер) археолог Л.П.Крилова розпочала розкривати могилу Сірка. Розкопки велися надзвичайно поспішно при світлі фар бульдозера. За таких умов було практично неможливо дотримуватися якогось допустимого рівня археологічного дослідження. Мешканці Капулівки та навколишніх сіл увесь час насторожено перебували поруч, а коли дізналися, що Сіркову могилу переноситимуть за декілька кілометрів, на інший бік Капулівки, дехто з місцевих взявся допомагати археологу. Коли з’явилася труна із залишками перетрухлої атласної тканини, то відкрився кістяк, череп із залишками волосся і бобрової шапки. При світлі кишенькових ліхтарів останки Сірка переносилися в нову домовину. Тоді ж Л.Крилова вилучила череп та інші кістки з кістяка, поклавши на його місце інший череп, спеціально доставлений задля такого випадку з музею. Останки Сірка згодом перепоховали на Сторожовій могилі. Вилучення черепа і кісток з кістяка обумовилося потребами наукового дослідження та реконструкції зовнішності кошового. Таке вилучення відбулося за особистим проханням відомого антрополога, скульптора, професора М.М. Герасимова, автора методу пластичної реконструкції. Вилучений череп деякий час зберігався в лабораторії пластичної реконструкції при інституті етнографії ім. Міклухо-Маклая. Згодом професор Герасимов помер. Відновила справжнє обличчя Сірка учениця Герасимова, Лебединська. За її версією було відлите нове погруддя для пам’ятника, яке встановили у 1980 році замість попереднього. І сьогодні його можна побачити над курганом. Попереднє погруддя тодішня влада вирішила переплавити, проте з ініціативи вчителя історії Капулівської школи Бурди Л.Ф. громадськість відстояла погруддя, і вчителі та учні школи встановили його у пришкільному парку, де воно, оточене пошаною і турботою, стоїть і сьогодні, нагадуючи дітям і дорослим про їхнє славне козацьке минуле, Чортомлицьку Січ та легендарного отамана. Тож на Сторожовій могилі в листопаді 1967 року було поховано частину кістяка Сірка. Згодом установлений скульптурний бюст Сірка, виготовлений за мотивами малюнків І.Рєпіна. Районна влада спільно з районним товариством охорони пам’яток історії та культури розпочала створення поблизу неї меморіального комплексу. Вже було перенесено туди старовинний вітряк з с. Уль3янівки Нікопольського району. На переддень проголошення незалежності України питання здійснення повного поховання останків Сірка знову вийшло на порядок денний. У 1990 році на могилі Івана Сірка відбулося велелюдне відзначення 500-річчя українського козацтва, під час якого чітко означено вимогу національно свідомого українства здійснити негайне повне поховання кістяка і продовжити розбудову меморіального комплексу. Та минуло ще 10 літ, перш ніж відбулися перші зрушення. У Нікопольському районі робота з подальшої розбудови меморіалу Сірка була активізована тільки після підписання головою райдержадміністрації В. Євтушенком розпорядження від 14 серпня 1998 року №284 «Про відродження історико-культурної спадщини українського народу – могили кошового отамана І. Д. Сірка». Цим розпорядженням було передбачено створення на її основі меморіального комплексу українського козацтва. У 1999 році могила Івана Сірка отримала статус пам’ятки національного значення. 26 червня 2000 року було підписано розпорядження голови Дніпропетровської облдержадміністрації «Про проведення заходів щодо реконструкції меморіального комплексу та проведення ритуалу дозахоронення на могилі кошового отамана І.Д. Сірка». Відповідне розпорядження ухвалив і голова райдержадміністрації. 14 серпня 2000 року вилучені череп і кістки Сірка знову повернулися на Нікопольщину, 17 серпня викладені в аномічному порядку в труну археологом В. Ромашкою. 21 серпня відбулася скорботна церемонія повного поховання останків кошового. Зусиллями місцевих підприємств здійснено роботи з благоустрою меморіалу. Розбудова меморіального комплексу Івана Сірка триває і на поточний момент. Третім пунктом нашої мандрівки є пам’ятний знак загиблим козакам Чортомлицької Січі (1652 - 1709). Повертаючись до минулого, доцільно згадати про історію заснування і Базавлуцької, і Старої Чортомлицької Січі, оскільки вони є невід’ємною частиною нашої козацької спадщини та першоосновою створення Чортомлицької Січі, про яку піде мова далі. Січі, як центри вольностей Війська Запорозького Низового, завжди розташовувалися у межах Великого Лугу Запорозького, змінюючи лише свої місця, переходячи з одного на інше (на відстань 5 – 20 км від попередньої Січі). Найбільше Січей було у Базавлуцьких плавнях, нині Нікопольський район. Після того, як у 1593 році була розгромлена і спалена Томаківська Січ, козаки перебралися на один з островів у гирлі річки Базавлук (за 4 км від гирла). Січ, за словами історика Д.І Яворницького, була на острові між лиманом Бейкушем і Журавлівським. З південного боку її захищав Дівочий острів, мала надійний захист із наших боків, була надзвичайно привабливою. Деякі історики та краєзнавці вважають, що Базавлуцька Січ існувала тут з 1594 до 1638 року. Ряд документів свідчить, що Січ у 1594 році була на острові Базавлук біля сучасного села Капулівки, який омивався річками: Чортомлик, Скарбна, Павлюк, Підпільна. У першій чверті ХVІІ ст. Базавлуцька Січ, її збройні сили досягли високого розвитку військового мистецтва. З цих часів військове мистецтво Січі стає загальновизнаним, а збройні сили стають найкращою армією світу. Після придушення козацьких повстань у 1637 – 1638рр. Річ Посполита розгортає наступ на Базавлуцьку Січ, яка припиняє своє існування, а низове козацтво переносить її на нове місце – зване Микитин Ріг. Микитинська Січ проіснувала з 1638 до 1652 року. Потім вона була перенесена на острів Чортомлик, у більш безпечне місце (у військовому значенні). Стара Чортомлицька Січ (1652 - 1709) біля старовинного села Капулівки була однією із найзнаменитіших. Ця Січ започаткована кошовим отаманом Лутаєм (лютим). Місце було обрано надзвичайно вдало. Розташовувалася вона на півострові в гирлі річки Чортомлик і при впадінні Прочної в Скарбну. У вересні 1659 році Чортомлицьку Січ було освячено, відкрито постійну церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Як і попередня, ця Січ була кузнею козацьких збройних сил, які на своїх плечах разом з українським народом несли весь тягар Визвольної війни, одночасно захищаючи українські землі від кримських татар. У битві під Жванцем історія вперше називає Івана Сірка – майбутнього прославленого кошового отамана Чортомлицької Січі. У 1709 році після Полтавської битви, російський цар Петро І дав наказ військам ліквідувати Чортомлицьку Січ, як центр свободи і незалежності нашого народу. Хоча запорожці вперто захищали Січ, та її, врешті, було підкорено. Триста козаків було взято в полон, деяких – вбито, а решту повішено на плотах та пущено вниз за течією річок. Після зруйнування 14 (25) травня 1709 року російськими військами Чортомлицької Січі запорозькі козаки відступили на Південь. Але згодом козацтво знову повернулося у Базавлуцькі плавні, де заклало свою останню Запорозьку Січ. Вона стояла за 5 км від Чортомлицької, на річці Підпільній, біля сучасного села Покровське. Четвертим і останнім пунктом нашої подорожі є Курган Слави, який розташований на виїзді з с. Капулівки. Ця пам’ятка з’явилася досить нещодавно. До 500-річчя козацтва у 1990 році був створений Курган Слави. Його, нібито шапками, нанесли сучасні козацькі організації, що відстоювали незалежність нашої держави у 90-х роках. На вершині Кургану – копія хреста з Микитинської Січової Церкви, оригінал якого знаходиться в експозиції Нікопольського державного краєзнавчого музею. У центрі хреста – сонце як символ християнства, релігії козаків. Перевернутий півмісяць уособлює символ релігії їхніх ворогів – турків і татар. Висновок Перебування на території нашої славної історії звеличує дух людської гідності, причетності до невмирущого, намагання зазирнути за завісу минулого і дізнатися, почерпнути, для себе зокрема, щось сокровенне і дороге для кожного українця, а саме історичну пам’ять, стати її носієм і спадкоємцем. Історія Капулівки давніша за історію прилеглих сіл. Знання її буде вселяти гордість і любов до рідного краю. Ознакою державності, великої історії стала постать легендарного ватажка Війська Запорозького Низового Івана Дмитровича Сірка. Тому меморіальний комплекс «Могила І.Д. Сірка» повинна стати туристичною меккою для кожного українця. Пам’ятний знак загиблим козакам Чортомлицької Січі завжди буде нагадувати нам про славну боротьбу і надзвичайну відданість національним ідеалам простих вихідців з народу, але таких відважних та винахідливих, яких сьогодні треба ще пошукати. Велику шану і подяку складаємо нашим героям у піснях, віршах, переказах, а також нашою присутністю на величному Кургані Слави, який чатує на межі нашої історії, ніби охоронець. Отже, відвідування історико-культурної спадщини українського народу – могили Кошового отамана І.Д.Сірка, пам’ятного знаку загиблим козакам Чортомлицької Січі та Кургану Слави – є обов’язком кожного громадянина нашої держави. Це – наша гордість, слава, історія…
Пошук
Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Архів записів
Наші друзі

Copyright MyCorp © 2016
Створити безкоштовний сайт на uCoz